Мико́ла Корни́лійович
Пимоне́нко— український художник-живописець, академік живопису
Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки
мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. У 90-х роках ХІХ століття брав участь
у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи
Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році за ці розписи отримав
орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 році отримав звання почесного вільного
общника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя — дійсний член
Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників
і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада
Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще»
присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Всього ж малярська
спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень
закінчених живописних полотен. Видатний український художник-жанрист. Зробив
значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва.
Найвідоміші картини – «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Свати»
(1893 р.), «Ворожіння» (1893 р.), «Біля колодязя (Парубки)» (1894 р.),
«Київська квіткарка» (варіанти 1897 і 1908 рр.), «На ярмарку» (1898 р.),
«Жертва фанатизму» (1899 р.), «Сінокіс» (1900 р.), «Брід» (1901 р.), «Вихід з
церкви в Страсний четвер» (1907 р.), «Зустріч з земляком» (1908 р.), «Гуси,
додому!», «Суперниці. Біля колодязя» (1909 р.), «Гопак» (1909 р.) і
багато інших. Відомий також як портретист – портрети художника М.Мурашка (1888
р.), І.Мацієва (1895 р.), дружини Олександри та дітей.
Сергі́й Іва́нович Василькі́вський — український живописець,
пейзажист. Молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих
пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що
дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській
академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав
мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту
медаль, а за картину «На Дінці»— велику золоту і право на зарубіжну поїздку для
фахового вдосконалення.У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон.
Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток
пейзажного жанру в українському мистецтві. Починаючи з академічного періоду,
Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Типовий сюжет
Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі,
в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет». Васильківський — автор
відомого портрета Шевченка з авторським підписом (1910—11), на якому поет
зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з
низьким горизонтом та високим небом. Перед смертю він заповів Музею Слобідської
України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням,
мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею.
Художник Васильківський залишив після себе гідний набуток для українського
мистецтва — майже 3000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав
Харківському художньому музею; зараз в музеях і приватних збірках нараховують
близько 500 його творів.
Мико́ла Семе́нович Само́киш—український художник-баталіст, майстер
анімалістичного жанру і графік. Під час студій у Петербурзькій Академії
Мистецтв (1879 — 1885) належав до українського гуртка митців (С.
Васильківський, П. Мартинович, О. Сластьом), що ставив собі за мету відтворити
історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу.
1890 за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка. Як баталіст,
Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій: під час російсько-японської війни
(«Война 1904-05. Из дневника художника», 1908) і разом зі студентами 1915 на
західний і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915 Самокиш ніколи не поривав контактів з
Україною. У спадщині Самокиша лишилися численні графічні роботи, з яких значна
частина на батальні сюжети, виконані аквареллю, тушшю і олівцем; С. виконав
кілька тисяч книжкових ілюстрацій, застосовуючи в них малярські засоби, зокрема
ілюстрував -і укр. кн.: оп. Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І.
Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» М. Гоголя та ін. Ілюстрації
С. були розміщені у різних журн., Для творів Самокиша властива багатофігурність
і динамічність композиції; його мистецька спадщина (понад 10 000 малюнків і
графіки) зберігається в музеях України й
у приватних колекціонерів. Про Самокиша створено фільм (1966).
Іва́н Си́дорович Їжаке́вич— український живописець, письменник,
графік, народний художник України (1951). Працював у галузі станкового й
монументального живопису, книжкової ілюстрації.
Автор ряду картин на теми
української історії:
«Кий, Щек, Хорив і
сестра їхня Либідь»,
«Тарас Шевченко —
пастух»,
«Битва козаків з
шляхтою»,
«Гайдамаки під Уманню»,
«Повстання селян у
Галичині»,
Автор ілюстрацій до творів
Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка, Григорія
Квітки-Основ'яненка, Михайла Коцюбинського, Івана Ле, Миколи Гоголя, Василя
Стефаника та численних малюнків на теми народного життя.Брав участь у
відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих
над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас
Георгіївського собору монастиря на «Козацьких Могилах» (1914 р., с. Пляшева,
Рівненська область).
1917 року з вірою у
національне відродження художник повернувся до Києва. Працював у різних стилях:
книжковій графіці, монументальному живописі (розписав Борисоглібську церкву,
Успенський собор Києво-Печерської лаври), писав портретии та пейзажі.
Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених
життю Тараса Шевченка.
Іва́н Іва́нович Труш — український живописець-імпресіоніст, майстер
пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в
Галичині. Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів,
вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження
галицького малярства. Труш насамперед інтимний маляр-лірик. В численній
мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід
сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах
снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя
пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом»
(1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі
з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві,
«Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий,
кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало
жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки»,
«Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються
лаконізмом мистецької мови і простотою композиції. Крізь усю творчість митця
пройшов мотив самітньї сосни посеред степу (створив декілька цих одноіменних
пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж
таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора. Труш
створив ґалерію психологічних, академічних за типом, портретів (Аріядни з
Драгоманових, дружини мистця, кардинала С. Сембратовича, І. Франка, В.
Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М. Драгоманова, М. Лисенка,
автопортрет та ін.). Цикли картин:
«Квіти»
«Луги і поля»
«Жидівські цвинтарі»
«В обіймах снігу»
«Про самоту»
«З життя пнів».
Катерина Білокур як художниця могла б органічно існувати зі своїми
картинами у будь-яку епоху. Ніколи не ходила до школи, ніде не вчилася
малярству. В загубленому серед левад селі Богданівці (нині Київська обл.) вона
провела усе життя, свідомо витративши його на те, щоб її, сільську жінку-самоуку,
просто визнали за художницю.
Час, в який жила ця людина, зовсім не був лагідним до неї — роки її
життя: 1900-1961, — але в своїх картинах вона ніби знаходить притулок від
тих бурхливих подій, що вирували в Україні на початку та в середині ХХст.
На шматку доморобного полотна вуглиною або саморобним пензликом, тонким, як
голочка (декілька тхорячих волосин, прикручених до гілочки), спочатку
рослинними, а потім олійними фарбами Катерина Білокур вперто сама себе вчила
живопису, за моделі обравши квіти. Вона відрізнялась від свого сільського
оточення, була самотньою мрійницею, ніколи не мала своєї сім'ї, дітей; прожила
«чужою» усім звичним для людської долі радощам та негодам, бо мала свої,
заховані від сторонніх очей.
Розкривають натуру цієї жінки її картини та листи, які писала до друзів та
знайомих. Картини справляють незвичне враження — в них є відчуття льоту.
Може тому, що не мала ніякої школи, то була вільна в своїх фантазіях та манері
втілення їх на полотні.
Особливо характерними для Катерини Білокур є великі композиції без
визначеного сюжету. Квіти — за поодинокими випадками — єдині мешканці
її полотен, їх зображення — за межами класичного натюрморту чи пейзажу.
Художниця старанно копіює рослини з натури і водночас інтерпретує по-своєму
світ, в якому вони мусять існувати. Вона ніби аранжує стани природи —
присмерки, світання, спекотний полудень.
«Квіти за тином» (1935 р.) — барвиста хвиля з рослин, яку ледь стримує
огорожа. Те, як вона укладає, гармонізує квіти на полотні, нагадує музику чи
віршування — рослини ніби римуються, складаючись в пасма вогню або існують
в замріяному ширянні.
У «Квітах та калині» (1940 р.) фон глибокого синього кольору, рослини наче
потопають в вечірньому повітрі, нагадуючи келихи, наповнені присмерками.
«Польові квіти» (1940 р.) — левада під ранковим серпанком туману. Ця
картина, як і багато інших її полотен, позбавлена перспективи реального
пейзажу. Художниця накладає зображення ретельно виписаних рослин на багате
відтінками, але неозначене тло — просто блакить, що ніби «дихає».
«Буйна» (1944-1947 рр.), «Декоративні квіти» (1945 р.) — це відчуття
спеки, на хвилях якої «гойдаються» квіти, сонячного вітру, що ширяє полотном.
Марія Примаченко
Великий, щедрий талант народного художника
України, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка Марії Авксентіївни
Примаченко, її неповторна особистість, характер мислення, оригінальне
світобачення постійно привертають до себе увагу. Велика художня спадщина
мисткині дає можливість щораз по-новому поглянути на її творчий доробок,
висвітлити нові аспекти творчості.
Одна з найбільш повних та значних збірок
художниці в Україні зберігається в колекції Музею українського народного
декоративного мистецтва. Хронологічно вона обіймає період з середини 1930-х
років по другу половину 1980-х років.
Основу світосприйняття
Марії Примаченко складає відчуття нероздільної цілісності природи, всього живого,
сущого на Землі. Тому і бачила вона сенс свого життя - творити для людей,
творити “людям на радість”.
Вже з перших робіт,
виконаних у 1936 – 1938 роках, перед нами постає дивовижний “примаченківський”
світ птахів, звірів та квітів. У цих мініатюрах доведено до віртуозності
поєднання пластики ліній та повнозвучності кольорів.
Творчість художниці
цілісна та багатогранна, закорінена в глибині віків і спирається на могутній
пласт народних естетичних уподобань.
|
|||
Немає коментарів:
Дописати коментар