Т. Шевченко — художник і графік

Т. Шевченко — художник і графік (академік гравюри) 

Про мистецьку спадщину Тараса Шевченка написано чимало і наукових досліджень, і популярних розвідок, але сьогодні, на жаль, бракує таких фундаментальних узагальнюючих робіт, як праця видатного українського історика, мистецтвознавця і політичного діяча Дмитра Володимировича Антоновича «Шевченко - маляр».

 «Шевченко – геній багатогранний, але у вдячній пам’яті нащадків він довго жив, а може й досі живе, тільки як геніальний поет: Шевченко – поет заслонив собою Шевченка високоталановитого маляра, видатного рисувальника та дуже тонкого й високомайстерного гравера. Та значення Шевченка – маляра тільки потроху почало нащадкам висвітлюватися лише через півстоліття після його смерті, і пройде, мабуть, і друге півстоліття, поки значення його як маляра й рисувальника буде як слід висвітлене і загальноусвідомлене», -  так пише в одному з кращих досліджень мистецької спадщини Т.Г.Шевченка Дмитро Антонович.

Як уже знаємо, художній хист прокинувся у Тараса Григоровича дуже рано – ще в дитинстві. Цей талант привів Шевченка до Академії художеств, рятував у найтяжчі хвилини життя од відчаю і розпуки.

Поетична спадщина Кобзаря налічує понад 240 творів, а живописна – близько 1200 робіт (олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків). Сама вже кількість цих творів свідчить, що малярству Тарас Григорович приділяв велику увагу. Однак за життя поета жоден його сучасник не мав повного уявлення про Шевченка як художника.

То ж чи справді Шевченко визначний художник, чи увага до його робіт пояснюється поетичним талантом Кобзаря? Свої міркування кожен з вас може висловити в кінці уроку, прослухавши і переглянувши запропонований матеріал.

Мистецька спадщина Шевченка довгий час знаходилась у приватних колекціях і не була доступна широким масам. Люди, до яких потрапили роботи художника, часто не уявляли собі їхньої цінності. Недооцінка малярських творів Шевченка пояснюється ще й тим,  що він писав не великі полотна (найбільше - «Катерина»), а твори малих розмірів.

До того ж Шевченко був більше графіком, ніж живописцем. Цього не розуміли критики, вони недооцінювали графіку й були переконані, що обставини життя і поезія перешкодили Шевченкові стати великим живописцем.  

За півроку до смерті Шевченка, 2 вересня 1860 року, Рада Академії художеств присвоїла йому звання академіка гравюри. (Він уже не побачив диплома академіка). Проте на похороні ніхто не згадав про Тараса Григоровича як художника. Які ж причини цього?

Помітивши неабиякий хист у свого козачка, Енгельгардт   законтрактував його на чотири роки майстрові живописного цеху В.Ширяєву, який був декоратором по внутрішньому розпису палаців і театрів. Завдяки сумлінному навчанню й наполегливості своїх «сеансів» у Літньому саду він зустрів Івана Максимовича Сошенка  . Цьому бідному студентові Академії художеств належить честь відкриття «діаманта у кожусі», так назвав Тараса Карл Брюллов   Від часу знайомства з Сошенком  (1835р.) до викупу з кріпацтва минуло довгих три роки. Протягом цього часу Іван Максимович  ділив із Тарасом і останній шматок хліба і останню копійчину.

Сошенко допомагав своєму другові оволодівати таємницями живопису, давав йому гравюри для копіювання, папір, олівці. Саме він через В.І.Григоровича, який був тоді секретарем Товариства заохочення художників, одержав для кріпака Шевченка дозвіл відвідувати навчальні класи товариства.

Про цей період творчості Тараса дають уявлення рисунки, створені на історичні та міфологічні сюжети: «Смерть Лукреції», «Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії».

Про знайомство Тараса Шевченка з професором Петербурзької Академії художеств Карлом Брюлловим розповідає картина Мелехова «Тарас Шевченко в майстерні К.Брюллова»  

Завдяки допомозі видатних діячів української та російської культур К.Брюллова, В.А.Жуковського, О.Г.Венеціанова, В.І.Григоровича, Є.П.Гребінки   Тарас здобув довгождану волю. Та була вона «гола»: Тарас не мав ніяких засобів до існування. На допомогу знову прийшли друзі. Вони оточили його піклуванням, підтримали матеріально, подбали про те, щоб він навчався в Академії.

  Незабаром Шевченко став улюбленим учнем Карла Брюллова. Юнак постійно користувався  його бібліотекою, майстернею, деякий час мешкав там. Весною 1839 року за успіху з рисунка Тарас був нагороджений Радою Академії срібною медаллю другого ступеня   1840 року за  першу живописну спробу – картину «Хлопець – жебрак, що дає хліб собаці» (не збереглася) Шевченко  був удруге нагороджений срібною медаллю, а за картину «Циганка - ворожка» - втретє  

Це полотно хтось придбав. Дальша його доля невідома – зберігся лише акварельний малюнок під цією назвою. Під розлогим кленом стоїть дівчина – селянка у святковому вбранні. Праву руку вона протягла циганці. Лівою тримає щось загорнуте у фартух. Зосереджене обличчя дівчини звернене у бік глядача: видно, що вона дуже уважно і зі страхом вслухається у слова ворожки.  Постать же циганки подано лише до половини, вона стоїть за якоюсь кам'яною стіною, можливо, огорожею панського саду. На плечах смугасте рядно, за спиною – дитина. В одній руці ворожка тримає дівочу руку, в іншій – костур, бо біля ніг дівчини, пильно роздивляючись циганку з циганчам, завмер собака.

Як бачимо, картина зображує сцену з народного життя.  Чимало інших полотен теж були присвячені простим людям. Це, очевидно, й стало причиною того, що Шевченкові жодного разу не присуджувалася срібна медаль І ступеня. Адже сюжети з повсякденного життя вважалися «низькими», не гідного «високого мистецтва». Без одержання ж срібної медалі І ступеня художник не мав права братися за виконання програми на золоту медаль. Тільки золота медаль  давала право (і засоби) продовжити освіту за кордоном.  Та хіба міг Шевченко – автор «Кобзаря» - писати безнадійно далекі від реального життя картини.

 Взагалі ж протягом всього свого короткого життя художник створив близько 60  автопортретів