Художня культура 11 клас

Відень – центр європейської музичної культури (В.-А.Моцарт та інші.). Великі композитори-романтики (Ф.Шопен, Ф.Ліст). Французькі шансоньє

Художній стиль класицизм (з лат. зразковий) виник у XVII ст. у Франції. Неперевершеними зразками художньої творчості майстри цього стилю вважали витвори античного мистецтва, тому розробляли античні сюжети й образи. Класицизм у музиці багато в чому не схожий на класицизм у літературі, театрі або живописі.

У музиці неможливо спиратися на античні традиції — вони майже невідомі. Крім того, зміст музичних творів здебільшого пов'язаний зі світом відчуттів людини.
В опері XVIII ст. класицизм представлений творами Крістофа Віллібальда Ґлюка, який створив нове трактування цього виду музично-драматичного мистецтва.
Вершиною розвитку музичного класицизму стала творчість Йозефа Гайдна, Вольфґанґа Амадея Моцарта і Людвіга ван Бетховена, які працювали здебільшого у Відні, що став одним із центрів музичного світу. Композитори створили напрям у музичній культурі другої половини XVIII — початку XIX ст. — віденську класичну школу.
У II половині XVIII ст.— на початку XIX ст. здебільшого сформувався склад сучасного симфонічного оркестру, визначилися й оформилися жанри симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. У сонатному allegro зароджується, а згодом, у творчості JI. ван Бетговена, формується новий метод музичного мислення — симфонізм. Суттєвого реформування в творчості К. В. Ґлюка та В. А. Моцарта зазнає оперний жанр, долаючи умовність аристократичної опери.
Важливу роль у становленні віденської школи відігравав музичний побут Відня — найбільшого тогочасного музичного центру Європи, а також музичний фольклор багатонаціональної Австрії. Піднесення віденських класиків взаємопов'язане із загальним розквітом австро-німецької культури, із Просвітництвом напередодні Великої французької революції. Творчі ідеї віденських класиків відображують філософські погляди Ґ. Е. Лессінґа, Й. Ґ. Гердера, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, І. Канта, Ґ. Гегеля, деякі принципи французьких енциклопедистів.

Віденський класицизм — художній напрям у європейській музичній культурі II половини XVIII — початку XIX ст. Розквіт віденського класицизму припав на 1780—1810-ті роки. Представниками цієї школи вважають насамперед Й. Гайдна, В. А. Моцарта і Л. ван Бетговена.
Мистецтво віденських класиків сповнене оптимізмом, вірою в перемогу добра та справедливості. Композитори віденської школи запровадили дуже струнку й логічну систему правил побудови твору. Завдяки такій системі найскладніші відчуття втілювали в ясну й досконалу форму. Система жанрів, форм і правил гармонії, розроблена віденською школою, зберігає своє значення й до сьогодні.
Вольфґанґ Амадей Моцарт (нім. Wolfgang Amadeus Mozart, 1756 — 1791) — австрійський композитор, представник віденського класицизму, якого вважають одним із найгеніальніших музикантів в історії людства.

Найважливіша сфера його творчості — музичний театр. Творчість Моцарта створила цілу епоху в розвитку опери. Моцарт опанував практично всі сучасні йому оперні жанри. Для його зрілих опер є характерною органічна єдність драматургії й музично- симфонічних закономірностей, індивідуальність драматургії.

Франц Йозеф Гайдн (нім. Joseph Haydn, 1732—1809) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи, один із засновників таких музичних жанрів, як симфонія і струнний квартет.
Стиль Й. Гайдна органічно пов'язаний із культурою Відня, що поєднала італійські, південно-німецькі та інші культурні традиції. Музична культура була представлена трьома значними пластами — строгий поліфонічний стиль церковної музики, італійський оперний стиль та міський фольклор. Ці пласти стали чинником формування індивідуального, авторського стилю Й. Гайдна.

Людвіг ван Бетговен (нім. Ludwig van Beethoven, 1770— 1827) — видатний німецький композитор. Творчість Бетговена тісно пов'язана з мистецтвом Німеччини та Австрії. Від перших до останніх творів композиторові незмінно властиві чіткість та раціональність мислення, рівновага між частинами цілого, що є характерними ознаками класицизму в мистецтві взагалі, у музиці — зокрема. У цьому значенні композитора можна вважати послідовником не тільки К. Ґлюка, Й. Гайдна і В. А. Моцарта, а й засновника класичного строю в музиці — француза Ж.-Б. Люл- лі, який творив за 100 років до народження Бетговена й найбільшою мірою проявив себе у сонатно-симфонічних жанрах, які були доопрацьовані музикантами епохи Просвітництва та досягли класичного рівня у творчості Й. Гайдна та В. А. Моцарта. Музика Бетговена значно відрізняється від музики композиторів епохи Просвітництва. їй притаманні потужний заряд енергії, накопичення почуттів та важлива риса бетговенської естетики (як і всіх композиторів-класиків XVIII ст.) — відчуття гармонії зі світом, зв'язок із людством та світом загалом. Його творчість сповнена тієї сили, віри, радості життя, які з'явилися у музиці з початком «романтичної епохи». Завершуючи епоху музичного класицизму,

Людвіг ван Бетговен водночас відкривав шлях прийдешній епосі. Його музика перевершує усе, що було створено його сучасниками. Єдина опера Бетговена — «Фіделіо» (1805—1814) є знаковим явищем у музично-драматичному мистецтві XIX ст.
Вокальна лірика відображена у творчому спадку композитора набагато меншою мірою, ніж великі інструментальні та вокально- драматичні жанри. Він створив приблизно 80 пісень, 20 канонів, кілька арій і ансамблів. Пісенна мініатюра мало була схожою на філософське мистецтво і героїчні сюжети. Не зважаючи на це, до пісенного жанру Л. ван Бетговен звертався впродовж свого творчого життя. Саме у його творчості німецька пісня вперше помітно піднеслася на рівень побутового мистецтва, утіливши різноманітні складні ідеї та почуття. Не тільки ліричні образи, але й філософські теми, громадські мотиви, сатира, гумор знайшли своє місце у вокальній ліриці Л. ван Бетговена.
Перехідним етапом від класицистичної до романтичної музики вважають творчість австрійського композитора Франца Шуберта (нім. Franz Peter Schubert; 1797—1828). За своє коротке життя Ф. Шуберт створив понад тисячу фортепіанних та оркестрових творів. Але за життя композитор дістав визнання лише як автор пісень, а його симфонії, сонати, фортепіанні мініатюри на тривалий час забули.
Інструментальна музика Ф. Шуберта пов'язана з традиціями віденської класичної школи. Особливо популярними є Восьма і Дев'ята симфонії композитора. Пісенне обдарування Ф. Шуберта відбилося на всіх сфери його творчості, зокрема на фортепіанній музиці. Значну частину його спадщини становлять невеличкі музичні п'єси (мініатюри). Музику Франца Шуберта слухачі люблять за простоту, щирість, емоційність.
На зламі XVIII—XIX ст. в європейському мистецтві сформувався новий напрям — романтизм. На відміну від представників класицизму, яких передусім цікавили високі суспільні ідеали, романтики звернулися до внутрішнього світу людини.
У музиці особливості романтизму виявилися дуже яскраво. Зміна художнього мислення сприяла зміні системи музичних жанрів. На відміну від композиторів-класицистів (які віддавали перевагу таким жанрам, як симфонія, соната, опера, інструментальний концерт) композитори-романтики розробили ліричну мініатюру, за допомогою якої висловлювали потаємні почуття та порухи душі. Набули розвитку пісня та романс, особливе місце в музиці посіла любовна лірика.
Представникам романтизму властива увага до фольклору. Композитори використовували інтонації, ритми, мотиви народних пісень і танців. У романтичній музиці нерідко зустрічаються фантастичні, казкові образи. Особливе місце в ній посідають картини природи — як віддзеркалення внутрішнього стану людини.
Багато композиторів-романтиків були переконані, що шляхом музичної освіти можна змінити світ і людину, тому чимало сил віддавали публіцистиці та просвітницькій діяльності. Вони прагнули особисто впливати на велику аудиторію і ставали виконавцями або диригентами. Саме романтики створили в Європі систему загальнодоступних концертів.

 Романтизм — напрям у європейському мистецтві кінця XVIII — початку XIX ст., що виник в атмосфері розчарувань, сумнівів та безнадійності, які панували у тогочасному суспільстві, унаслідок відриву мрії від реальності. Композитори-романтики зосередили увагу на багатому і складному внутрішньому світі людини. У своїй творчості вони надають перевагу жанру мініатюри — як вокальної, так і інструментальної. Представниками романтизму були, зокрема: Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Ліст, Е. Ґріґ, К. Вебер, Дж. Россі- ні, Ф. Шопен, Р. Ваґнер, М. Глінка, Ф. Мендельсон, Й. Брамс, О. Бородін, Ж. Бізе, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський.

 Фредерік Франсуа Шопен (польськ. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; 22.02.1810—17.10.1849) — найвидатніший польський композитор і піаніст, народився у с. Желязова Воля під
Варшавою. 1831 року Шопен залишає Польщу й оселяється в Парижі, де починає працювати над своїми першими скерцо, етюдами і баладами.
Початок і середина 1830-х років у Парижі були плідним періодом у житті митця, адже він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалений успіх. Узимку 1838—1839 року здоров'я композитора значно погіршилося. 17 жовтня 1849 року Шопен помер у своїй паризькій квартирі на Вандомській площі. За його бажанням на відспівуванні в церкві Св. Мадлен прозвучали фрагменти «Реквієму» Моцарта. Шопен похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез, а серце митця, згідно з його заповітом, було перевезено на батьківщину і покоїться в костелі Святого Хреста у Варшаві.
Шопен одним із перших збагатив західну музику слов'янськими інтонаціями та новими ритмічними малюнками.
Він створив цикл із 24 прелюдій у всіх мажорних і мінорних тональностях. Цикл побудований за принципом «від малого до великого»: перші прелюдії — лаконічні віньєтки, останні — справжні драми; діапазон настроїв — від цілковитої безтурботності до поривів люті.
Особливий внесок у музичне мистецтво Шопен зробив своїми оригінальними вальсами, мазурками і полонезами — жанрами, у яких відтворені слов'янські танцювальні ритми і гармонічна мова, типова для польського фольклору.
Ференц (Франц) Ліст (угор. Liszt Ferenc, нім. Franz Liszt; 22.10.1811—31.07.1886) — угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, народився в селі Добор'ян поблизу міста Шопрон в Угорщині. Участь батька в музичному формуванні сина була винятковою: Адам Ліст рано почав учити сина музики, сам давав йому уроки. У церкві хлопчика вчили співу, а місцевий органіст — гри на органі. З 1821 року Ліст опановував у Відні майстерність гри на фортепіано у Карла Черні, який погодився вчити хлопчика безкоштовно. Теорії Ліста навчав Антоніо Сальєрі.
1823 року Ліст їде до Парижа. Його метою була Паризька консерваторія, але Ліста туди не прийняли, тому що приймали тільки французів. Упродовж 1835—1848 років триває період життя музиканта, за яким закріпилася назва «роки мандрівок». 1837 року Ліст їде до Італії, відвідує Рим, Неаполь, Венецію, Флоренцію — центри мистецтва й культури. Ференц Ліст приїздив до Російської імперії тричі. Під час подорожі 1847 року він дав концерти у багатьох українських містах.
Під час гастролей у Києві в лютому 1847 року Ференц Ліст познайомився з Кароліною Вітгенштейн, близька дружба з якою триватиме протягом усього його життя. Саме цій жінці композитор присвятить свої симфонічні поеми. 1848 року Ліст і Кароліна оселяються у Веймарі.
1865 року композитор приймає малий постриг і звання абата. 1875 року діяльність Ліста зосереджується здебільшого в Угорщині (у Пешті). Тут він був обраний президентом знову заснованої Вищої школи музики.
Ф. Ліст помер 31 липня 1886 року в Байройті.
Ф. Ліст був першим піаністом, який виступав із сольними концертами, чим і здобув визнання як професіоналів так і широкої публіки. Окремі фортепіанні твори Ф. Ліста вважають найвищим випробуванням фортепіанної майстерності. Також він є автором великої кількості хорової, вокальної та симфонічної музики. Органні твори Ф. Ліста посіли чільне місце у репертуарі органістів. У своїй композиторській діяльності він віддавав перевагу сольному фортепіано.
Фортепіанний стиль Ф. Ліста відкрив нову еру в історії фортепіанного мистецтва. Використання інструмента в усій його регістровій повноті, багатобарвності та динамічності надавало універсальних можливостей для відтворення оркестрових звучань, демократизації фортепіанного виконавства — виведення його зі сфери камерності і салону до великої концертної зали.
З-поміж найпопулярніших творів Ліста — ноктюрни, 19 «Угорських рапсодій», цикл із 12 «Трансцендентних етюдів» і три цикли невеликих п'єс, названі «Роки мандрівок». Деякі з «Угорських рапсодій» (у основі яких — швидше циганські, аніж мадярські наспіви) згодом були оркестровані.
Віденський вальс.  Протягом багатьох століть пари танцювали, обертаючись навколо, практично на одному місці, тримаючись поблизу одне одного. Згодом ці танці поширилися у містах (кінець XVIII — початок XIX ст.), де їх виконували вже у великих танцювальних залах. З танцю на одному місці віденський вальс почав перетворюватися на танцювання на великих майданчиках.
Музику для віденського вальсу писали такі відомі композитори, як Й. Штраус (батько та син), Ф. Легар, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Г. Берліоз, К. Вебер та ін.
Словникова робота. Віденський вальс — бальний танець,
який складається із декількох різних за характером частин.
Назва походить від Віденського конгресу, на якому цей танець
було виконано вперше.

Французька музика завжди асоціювалася із витонченістю, ліричністю та поетичністю. Французька пісня зачаровує, хвилює слухачів. І саме таку музику, поліфонічну за своїм змістом, називали у XV—XVI ст. шансоном.

Ранні шансони розвинулися з таких жанрів народної музики, як балади, рондо, а також із мистецтва трубадурів. Першим значним автором шансонів був Гійом де Машо (XIV ст.).
У XV—XVI ст. шансон зазнав впливу нідерландської поліфонічної школи. Поліфонічні шансони є багатоманітними за тематикою, їм властиве використання популярних народних або професійних мелодій.
У французькій пісні XX ст. з'явився напрям «реалістичної пісні» (chanson realiste), представниками якого є винятково жінки. У 1950-ті роки сформувалися два основних напрями оригінальної франкомовної пісні, що існують дотепер.
Перший із них — жанр класичного шансону, де першорядне значення надається поетичному компоненту пісні, і автор зазвичай сам є виконавцем. Такий шансон пов'язують, передусім, з іменем Едіт Піаф, яка розвинувала традицію реалістичної пісні. Саме представники цього поетично-музичного напряму є справжніми шансоньє. Другий напрям французької пісні II половини XX ст.— естрадна пісня. Представники цього напряму теж нерідко є виконавцями власних пісень, але вони не є шансоньє в повному розумінні цього слова.
Усесвітньо відомими виконавцями французьких естрадних пісень є Ів Монтан, Мірей Матьє, Джо Дассен, Даліда, Патрісія Каас, JIapa Фабіан, Мілен Фар мер.
Межа між шансоном і естрадною піснею є досить умовною. За межами франкомовних країн часто усіх виконавців, які співають французькою, називають шансоньє.
Виконуючи свою пісню, шансоньє нібито проживає її, сповнюючи красою, мудрістю, трагічністю, самотністю, світлим сумом.

Шансон (фр. chanson — «пісня») — загальна назва різновидів народної чи естрадної французької пісні ліричного змісту. Виконавців шансону, які досить часто є авторами текстів і музики, називають шансоньє.