Художня культура 11 клас

Філософія ікебан та чайної церемонії

Ікебана — це не тільки складання букетів, але й філософія єдності людини та природи. Композиція ікебани відображує внутрішній світ людини, яка її склала, її настрій і світобачення. Людина немовби віддає букету, який вона склала, часточку себе.
У Середньовіччі оселю прикрашали квітами без підставок і ваз, тому в цей час ікебана була відома як татехана («виставлені квіти»). У XVII ст., з поширенням моди на все китайське, назву змінили на китайський лад —рікка. Водночас, із розвитком чайної церемонії з'явився «чайний стиль» аранжування квітів під назвою хана («квітка»), від якого походила інша назва ікебани — о-хана. З XVIII ст. японці почали прикрашати домівки квітами, виставляючи їх у вазах, у манері наґеірехана. Так було започатковано новий стиль аранжування ікебани — «живі квіти», у якому букет символізував єдність «конфуціанської трійці»: Неба, Землі й Людини. Згодом назва цього стилю перетворилася на загальну назву для позначення всіх традиційних японських методів аранжування квітів.
Водночас упродовж XIX—XX ст. синонімами ікебани були назви кадо («шлях квітів»), морібана («нагромаджені квіти»), дзію- бана («вільні квіти») та ін.
Почавшись із майстерної розстановки квітів (кадо) й досягши вигляду ікебани, мистецтво створення рослинних композицій ніколи не порушувало основного для японців естетичного принципу «сабі-вабі» («краса простоти» ).

Синтоїзм і навчання буддизму уплинули на формування філософії ікебани. У часи, коли в країні панував синтоїзм, ікебана ґрунтувалася на філософії протистояння двох сил — світла та пітьми, що символізують Небо й Землю. Відповідно, конструктивну основу аранжування становили два основних елементи (дві гілки), але в середині VII ст., після відвідування Китаю ченцем Сенму і під впливом конфуціанства, до цих двох гілок у структуру ікебани був привнесений третій елемент, що символізує людину. Отже, набула вираження ідея гармонії людини й природи. Перші композиції з рослин, які будував Сенму й ставив у храмі, були дуже простими й складалися із трьох елементів (гілок або квітів).
Значно вплинув на мистецтво ікебани дзен-буддизм, що стверджує значущість буття — у його безпосередній даності, заперечує пишні релігійні обряди й ритуали, уважає, що вищий сенс життя прихований у повсякденному. Під впливом цього вчення ікебана перестала бути тільки релігійним атрибутом, а процес її створення — священнодійством. Композиції, що досягли до XII ст. монументальності й помпезності, зменшуються у розмірах, тоншають. Ікебана поступово перетворюється на частину повсякденного побуту людини, її починають створювати не тільки для храмів, але й для палаців аристократів, а згодом — для військової знаті.
Історії відомі імена багатьох знаменитих майстрів ікебани, таких як Рюамі, Соамі, Ноамі та ін. Особливе місце з-поміж них посідає настоятель храму Какудо поблизу Кіото Ікенобо Сенкей. Саме він започаткував усесвітньо відому династію майстрів ікенобо.
В японській ікебані функціонують кілька стилів. Стиль наґеіре відбиває природний ріст рослин, квіти стоять у вазі невимушено, не стиснуті якими-небудь правилами; стебла їх вільно спираються на краї посудини. Наґеіре може бути прямою, похилою, настінною, такою, що лежить або стоїть, тощо. Композиції у стилі тпябана, що іноді називають ікебаною однієї квітки, неодмінно супроводжували чайну церемонію. Тябана, відповідно до особливої атмосфери, у якій відбувалася чайна церемонія, відрізнялася простотою, скромністю як квітки, так і вази: вони не могли бути яскравими й помітними — 1—2 квітки й листок. Сен-но Рікю заснував стиль тябана, популярний у простих людей. Тябана існує до сьогодні й не тільки для чайної церемонії.

Чайна церемонія (з яп. «тя-но-ю») — специфічна ритуалізована форма спільного чаювання, що виникла у середньовічній Японії як одна з форм практики медитації ченців-буддистів.
Видатний майстер чайної церемонії Сен-но Рікю формалізував етикет церемонії, послідовність дій учасників і навіть визначив, які бесіди та якої миті слід вести під час церемонії, щоб створювати настрій спокою, відсторонення від турбот і прагнення до істини та краси. Нововведення, зроблені Рікю, надали нового значення «сабі» — принципу вишуканості й краси, також утіленому в чайній церемонії. Обстановка церемонії спрямовувалася на те, щоб продемонструвати не очевидну, яскраву, а приховану красу, що криється у простих речах, неяскравих фарбах і тихих звуках.
Отже, до XVI ст. чайна церемонія з простого колективного чаювання перетворилася на міні-виставу, яка розглядалася як одна з форм духовної практики і в якій кожна деталь, кожен предмет, кожна дія мали символічний зміст.

Чайна церемонія є спеціально організованою та впорядкованою зустріччю господаря (чайного майстра) і його гостей для спільного відпочинку, насолоди красою, бесідою. Церемонія проводиться у спеціально обладнаному місці, складається з декількох дій, що здійснюються в суворій послідовності.
Існує безліч різновидів чайної церемонії, з-поміж яких виокремлюють 6 традиційних: нічна, на сході сонця, ранкова, післяобідня, вечірня, спеціальна.

Класичну чайну церемонію проводять у спеціально обладнаному місці. Зазвичай це територія, увійти на яку можна через масивні дерев'яні ворота. Перед проведенням церемонії ворота відчиняють, даючи гостеві можливість увійти, щоб не турбувати господаря, який зайнятий підготовкою. На території «чайного комплексу» розташовані декілька будівель і сад — у кожному конкретному випадку намагаються створити максимально естетичний ансамбль, що природно вписується у місцевість і створює враження «продовження природи». Безпосередньо за воротами — допоміжні будівлі: передпокій, де гість може залишити речі та змінити взуття, а також павільйон, де гості збираються перед початком церемонії.

Гості збираються разом в одній із кімнат павільйону, де їм подають гарячу воду в невеликих чашках. Призначення цього етапу — створити у гостей загальний настрій, пов'язаний з очікуванням майбутньої церемонії як важливої та приємного дії, зустрічі з прекрасним.
Головна будівля — чайний будиночок — знаходиться у глибині саду. Перехід через сад викладеною камінням доріжкою до чайного будиночка вважається дуже важливим — він символізує очищення від суєти, повсякденності, турбот, тривог і неприємностей. Споглядаючи рослини і камені саду, гості налаштовуються на зосередження і звільняють свідомість від усього суєтного.
Гостей зустрічає господар. Після стриманого вітання гості підходять до кам'яного колодязя, і здійснюють обряд омовіння. Воду зачерпують маленьким ковшем на довгій дерев'яній ручці. Гість омиває руки, обличчя, прополіскує рот, після чого омиває після себе ручку ковша. Обряд омовіння символізує тілесну і духовну чистоту.

Після омовіння гості заходять до чайного будиночка і розташовуються там. Проходження через низький і вузький вхід символізує остаточний вихід за межі буденного світу, укриття від усього, що коїться зовні.

Незручність входу і необхідність низько нахилитися, входячи всередину, символізують рівноправність учасників церемонії — вклонитися змушений кожен, незалежно від знатності, багатства, популярності та суспільного становища.

Відповідно до звичаю традиційного японського будинку, захо- дячи у чайний будиночок, взуття гості залишають на порозі.

Сидячи у чайному будиночку щільно одне до одного, гості та господар поринали у світ високих роздумів, відчуваючи магічність усього, що відбувалося. Вогнище, казанок води над ним, скринька із зеленим чаєм, чашка, дерев'яна ложка, бамбуковий вінчик становили єдиний художній ансамбль і своєю природною красою викликали у присутніх безліч складних асоціацій. Насипаючи у чашку порошок розтертого зеленого чаю, заливаючи його кип'ятком, збиваючи вінчиком масу до утворення на її поверхні зеленуватої піни, майстер розпочинав священнодійство, що продовжувалося неспішним питтям чаю та спільною розмовою про піднесене та вічне. У такий спосіб людські зір, слух, нюх, смак, дотик мали очиститися від бруду повсякденності, а свідомість — від марнославних думок.