Художня культура 10 клас

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА  17  -  18 ст.

1) Історичні думи та пісні

У XV—XVI ст. історичні думи та пісні стають одним із найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція сторичних і величальних пісень, у яких зазвичай прославляли князів, воєнні походи та інші історичні події.

Українські думи та історичні пісні — одна з найважливіших складових української народної творчості.

В українську фольклористику поняття «історична пісня» увів М. Гоголь. У статті «Про малоросійські пісні» (1833) він наголошує на визначальній рисі цього жанру: «Вони не відриваються ані на мить від життя і завжди відповідають тодішньому стану».

За змістом історичні пісні є яскравим виявом світогляду волелюбного укра­їнського народу. У них уславлюються героїчні подвиги кращих його синів, їх патріотизм, беззавітне служіння батьківщині, боротьба з ворогами — загарбни­ками і гнобителями («Про Данила Нечая», «Про Байду», «Про Івана Сірка», «Про Максима Залізняка»). Для багатьох історичних пісень характерними є елемента гострої сатири, звернені проти зовнішніх і внутрішніх ворогів вітчизни і народу.

Дума — найвизначніша частина українського народного епосу. До її особли­востей належать реалістичність, історизм, поєднання героїки та трагедійності. Самі виконавці називали їх піснями про старовину, козацькими притчами, за­порізькими псалмами, лицарськими піснями та ін.

У думах значну увагу приділено боротьбі з турецькими й польськими по­неволювачами. До «татарського» циклу належать думи: «Про Самійла Кіш­ку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Ма­русю Богуславку» та ін. У «польському» циклі центральне місце посідають події Народно-визвольної війни середини XVII ст., значну увагу приділено на­родним героям — таким, як Д. Нечай, М. Кривоніс, Б. Хмельницький. Згодом з'явилися нові цикли дум — про шведчину, Січ та її руйнування, канальські роботи, гайдамаччину, панщину й волю.

Українська дума має яскраві формальні особливості. Дума — це віршова­ний твір, що виконується (зазвичай соло) речитативом, що інколи переходить у більш співучий мелодичний малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури.

Творцями й виконавцями історичних пісень, дум, псалмів, кантів уважають кобзарів. Вони грали на кобзах чи бандурах, що стали символом національного героїко-патріотичного епосу, волелюбної вдачі й чистоти моральних помислів народу. Головна риса дум — імпровізація. Кобзар запам'ятовує не текст слово в слово, а сюжетну лінію, яку висловлює під час свого співу.

Провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у опорі загарбникам і по­неволювачам. Характер­ними є кінцівки деяких дум, у яких герой або герої гинуть.

Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідо­мості позначені думи й пісні періоду визвольної війни середини XVII ст., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому та його соратникам Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу.

Кобзарство — самобутнє явище світової культури, предмет нашої гордості. Його вивчення допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предків.

Дослідження свідчать, що серед запорожців було чимало хороших музикан­тів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці тощо. Та най­улюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була коб­за — «дружина вірная», чи «подорожняя», як її називали кобзарі.

Кобзарство розкривало перед народом світ на засадах духовності та краси, проповідувало вустами своїх національних бардів найвищі людські цінності: вірність Богові й батьківщині, повагу до старших, вірність побратимству, по­рядність, чистоту людських взаємин. Народні думи значно вплинули на розви­ток художньої літератури та образотворчого мистецтва. Кобзарі були патріота­ми. Вони не залишалися осторонь від епохальних подій в Україні, брали актив­ну участь у народно-визвольному русі. Гетьман Богдан Хмельницький посилав кобзарів по містах і селах закликати народ до боротьби з ворогами.

2) Церковний спів. Партесний концерт

У протидії примусовій полонізації значну роль відігравали братства — ре­лігійно-національні організації, що виникали в містах навколо церковних па­рафій у XV—XVII ст., коли почало зростати значення міст як центрів еконо­мічного й культурного життя. У міру посилення польсько-шляхетського гніту кількість братств збільшувалася, і це наочно свідчить про те, що то був справді прогресивний рух проти оплоту феодальної Польщі в Україні — католицької церкви, рух проти покріпачення і поневолення взагалі.

Мистецтво спі­ву в церковних хорах XVI—XVII ст. сягало високого професійного рівня.

Документи XVI ст. свідчать про те, що звичаї багатоголосного церковного співу а сарреііа, який пізніше назвали партесним, тобто співу по окремих партіях, у цей час був уже узаконений.

Уведення партесного співу диктувалося, здебільшого, як уже зазначалося, необхідністю гострої боротьби проти покатоличення й денаціоналізації укра­їнського населення. У зв'язку з цим виникла потреба протиставити пишному католицькому богослужінню, під час якого грав орган, щось самобутнє і рівно­цінне за емоційним впливом. У цих умовах велике значення мало те, що тексти партесних творів співали слов'яно-руською мовою.

Із появою партесного співу виникає й новий нотний запис.

Упродовж XVII ст. у партесних творах переважало «восьмігласіє», напри­кінці XVII ст. та у XVIII ст. найпоширенішим стає дванадцятиголосний склад, зустрічалися також твори, написані для 24 голосів. Збереглися навіть імена композиторів: Дилецький, Галалевич, Завадовський, Колядчин. У партесному співі згодом розвивається форма партесного концерту для 4, 6, 8, 12 і на­віть більшої кількості голосів.

Партесні концерти були проявом музичного бароко в Україні, тому відзна­чалися грандіозністю композиції, пишністю викладу, багатством хорових темб­рів, яскравістю хорового звучання.

Узагалі, музично-культурний розвиток в Україні тих часів характеризуєть­ся збагаченням жанрів народної творчості та зростанням інтересу до неї передо­вих поетів, письменників, музикантів, інтенсивним пожвавленням музичного життя міст, музичної освіти, зародженням нових видів і форм світської профе­сійної музики, музичного театру, появою багатьох композиторів.

3) Хоровий концерт та його творці (М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський).

Максим Березовський (1745—1777) — засновник жанру духовного хорового концерту циклічної структури в українській музиці, композитор і співак. Він також створив оперу «Демофонт» і сонату для скрипки й чембало (різновид кла­весина) Четверта частина літургії М. Березовського «Вірую» стала одним із найпопулярніших церковних творів.

Артемій Ведель (1767—1808) — композитор, хоровий диригент, співак (те­нор), скрипаль, педагог — увійшов в історію музичної культури як митець, який писав винятково сакральну хорову музику, розвиваючи багатовікові тра­диції української хорової культури й народної творчості. Багато творів компо­зитора не дійшли до нашого часу; нам відомі близько 30 хорових концертівУ Яскравій самобутній творчості А. Веделя, композитора-лірика, відобразились гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський (1751—1825) — класик хорової музики XVIII ст., у творчості якого поєдналися найновіші на той час досягнення світової ком­позиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями.

В історію світової культури Д. Бортнянський увійшов як реформатор цер­ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів: святково-урочистих, лі­ричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них — дві літургії, хорові концерти для одного та двох хорів (чотириголосні й восьмиголосні. На його спадщині вчилися славетні митці: М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Л. Ревуцький, В. Лятошинський та ін.

4) Збірка Г. Сковороди «Сад божественних пі­сень»

 Григорій Сковорода (1722—1794) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Пере­слідуваний світською та духовною владою, з 1770-х рр. був мандрівним філо­софом. У його філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика пере­плітається з ідеями платонізму та стоїцизму, стверджується зміст людського існування — подвиг самопізнання. Г. Сковорода був обдарованим музикантом, грав на багатьох інструментах. Із музичної спадщини митця збереглися канти «Пастирі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень». Його мелодії дійшли до нашого часу в різноманітних усних версіях бандуристів і лірників як «сковородинські пісні». Чимало творів філософа-просвітителя, яким притаманні прості мелодичні звороти, поступово стали народними, тобто фольклоризувалися (наприклад: «Ой ти, птичко жовтобоко», «Стоїть явір над водою», «Про правду і кривду»). Сатиричний кант «Всякому городу нрав і пра­ва» використали у своїй творчості І. Котляревський і М. Лисенко («Наталка-Полтавка»).