Художня культура 10 клас

            Народна картина «Козак Мамай».                                                                                  

Портретний живопис.  Мистецтво гравюри

1) Народна картина «Козак Мамай»

Історична довідка. Козак Мамай — один із найпопулярніших образів в Україні. Оповіді про козака Мамая передаються в народних примовках, ле­гендах, переказах. Але найкраще цей образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап'янових чоботях та синіх шароварах, довкола — речі, з якими козак був нерозлучний (шабля, рушниця або пістоль, люлька); кругла поголена голова з закрученим за вухо оселедцем, довгі вуса, чорні бро­ви, карі очі, тонкий ніс, рум'яні щоки. Перші відомі зразки «Козака Мамая» сяга­ють ранньої доби Козаччини. Він став настільки популярним серед народу, що посідав чільне місце в українській оселі поряд з іконами.

Образність. Ідеалізований воїн-символ засвідчував собою ми­ролюбність і глибинність духовного світу українців і водночас силу духу й волі, змогу відстояти свою батьківщину.

Малювали козака Мамая завжди з кобзою-бандурою (символом співучої української душі), конем (символом волі народу) та сидячи під дубом. Такі народні картини малювали на полотні, на сті­нах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами, часто з написом: «Я козак Мамай, мене не за­ймай». Кар­тини із зображенням Мамая, що збереглися донині, відлежувалися подалі від людського ока. їх не показували широкому загалу. Перша виставка цих картин відбулася у 1929 р.

2) Портретний живопис

Поряд з іконописом та народною картиною розвивався портретний живопис.

Перехідне місце між іконописом і світським портретним живописом посі­дали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких зміцнювалося, ма­сово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею.

Популярним за тих часів був ктиторський портрет — зображення меце­натів храму. У вівтарній частині Успенського Собору Києво-Печерської Лаври було зображено 85 історичних осіб (серед них — портрети князів Острозьких, Вишневецьких, гетьманів Б. Хмельницького й І. Мазепи). Портре­ти малювали і раніше (наприклад, у Львові), але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів.

Улюбленим персонажем портретистів II половини XVII—XVIII ст. був уславлений гетьман Б. Хмельницький. Важливе місце у розвитку національного художнього мистецтва посідали мистецька школа при Києво-Печерській Лаврі та Києво-Могилянська академія.

Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими.

У XVIII ст. з'являється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, до Академії мистецтв. Україна дала Російській імперії цілу низку талантів. Найвідоміші митці Росії того часу — українці: художники Д. Левицький (із Києва) і В. Боровиковський (із Миргорода). Українцем був і професор Академії мистецтв, академік А. Лосенко (із Глухова). Загальною тенденцією розвитку образотворчого мистецтва в Україні з II половини XVII ст. стає від­хід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, представників козацької старшини.

3) Мистецтво гравюри

У середині XVI ст. в Україні почало відновлюватися занепаде книгодруку­вання. Вважають, що його начебто активізував московський першодрукар Іван Федоров, надрукувавши у Львові «Апостола» (1574), «Граматику» та ще кілька книг в Острозі, з-поміж яких найкращим виданням була «Біблія» (1580).

Федоров створив власний стиль графіки. Під опікою церкви та князів книго­друкування швидко поширювалося всією Україною. Друкарні почали пра­цювати у багатьох містах та при монастирях: друкарня львівського братства, дві друкарні — Федорова та Гедеона Балабана у Крилосі й Стрятині, друкарні в Острозі, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і осо­бливо — друкарня Києво-Печерської Лаври, що розгорнула широку видавничу справу, а разом із тим сприяла розвитку мистецтва гравюри. Розквіт мистецтва української гравюри припадає на XVII—XVIII ст.

Гравюра— 1) друкований відбиток на папері (або на схожому матеріалі) з пластини («дошки»), на якій вирізьб­лено малюнок; 2) вид мистецтва графіки, що містить багатообразні способи ручної обробки «дощок» і друкування з них відбитків.

Гравюра використовує засоби виразності, що властиві графічним мисте­цтвам (контурна лінія, штрих, пляма, тон, інколи колір). Вона застосовується  із характерною для графіки метою: виконання ілюстрацій, шрифту і прикрас у книгах, друкованих виданнях. Спе­цифічні особливості гравюри полягають у її тиражності (тобто в можливості отримувати чисельні рівноцінні відбитки), а також у її своєрідній стилістиці, пов'язаній із роботою з більш-менш твердими матеріалами.

Гравюра та гравери. У чому же полягає різниця між друкованою ілюстраці­єю та ілюстрацією, яку власноруч намалював художник?

Якщо малюнок для рукописної книги виконувався від руки безпосередньо на пергаментному або паперовому аркуші, то для друкованої книги його вирізу­вали на дерев'яній дошці з груші, яблуні, липи або горіха. Це так звана обрізна гравюра, або дереворіз.

На відміну від багатоколірних малюнків рукописної книги, стародруки оздоблювалися лише чорно-білими гравюрами.  

В орнаментальному оздобленні українських стародруків митці дотримува­лися стилю видань Івана Федорова. Хоча вони вносили й багато нових елементів у композиції, проте впродовж трьох сторіч в орнаментальній графіці стародру­ків панував федоровський стиль. Після І. Федорова до нас дійшло ім'я гравера стрятинської й крилоської друкарень П. Беринди.

Пізніше у великій друкарні Києво-Печерської Лаври стали працювати бага­то цікавих граверів. Існували також відомі монастирські друкарні в Чернігові та Почаєві.

Найбільшим центром стала друкарня Києво-Печерської Лаври, де друкува­ли твори не лише релігійного, але й світського змісту.

Книги Лаврської друкарні. Починаючи з XI ст._гКиєво-Печерська Лавра була релігійним та освітнім центром України. Як свідчать «Києво-Печерський Пате­рик» та «Синопсис», при Лаврі працювали скрипторій (майстерня для перепи­сування книг) та школа, де навчалися не лише монахи, але й діти зі світських сімей. Із 1614 р. тут почала працювати друкарня, що відіграла важливу роль у розвитку освіти, науки й культури українського народу. Популярність вида­них нею книг була надзвичайною, адже їхня мова максимально наближалася до розмовної. Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гар­ний шрифт, професійне оформлення. Перші датовані книги, видані цією дру­карнею,— «Каноник» (1614) та «Часослов» (1616).

У XVI ст. точилася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, у якій ак­тивну участь брала Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг: «Книга о ве-ре» (1620—1621), «Києво-Печерський Патерик» (1625), «Тератургима» (1638), «Постановлениезапорожцам» (1629), «Синопсис» (1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти поневолювачів. Характерною особли­вістю видань цього періоду є звернення до читача, де в популярній формі декла­рувались ідеї державності та переваги православ'я. Вони розміщувались на по­чатку або наприкінці тексту і були написані українською мовою.

Поряд із теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для брат­ських шкіл букварі та граматики, за якими діти навчалися церковнослов'ян­ської, грецької та латини.

Продуктивність друкарні Києво-Печерської Лаври була чи не найбіль­шою в Україні. Так, починаючи з 1615 р. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було випущено 517 видань.

Розвиток книгодрукування зумовив розвиток мистецтва гравюри. Гравю­рами прикрашали релігійні видання. Пишним оздобленням відзначалися ви­дання Лаврської друкарні. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва. При Лаврській друкарні працювала школа, що готувала друкарів, граверів, майстрів книги, які поширювали це ви­соке мистецтво всією Україною.

Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб... гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного».

У Києво-Печерській дру­карні працювали видатні художники і гравери — Н. Зубрицький, О. Тарасевич, Л. Тарасевич, І. Щирський.