Художня культура 11 клас

Природні парки Великобританії

Пейзажний англійський (іррегулярний, ландшафтний) парк — напрям у садово-парковому мистецтві, що склався у XVIII ст. в Англії на контрасті з бароковим, регулярним парком у «французькому стилі» Андре Ленотра. Назва «англійський парк» є неточною, як і назва «французький парк». Пейзажний парк існував ще поряд із регулярними парками Італії та Голландії XVI ст., але не мав назви і не становив тоді культурної й естетичної цінності.

Острівна відокремленість Англії сприяла появі місцевих законів планування парків, незважаючи на запозичені зразки парків Голландії чи Франції. Великі парки бароко на зразок Версаля розташовувалися лише поблизу королівських замків. Значний уплив культури Середньовіччя виявився і в садівництві: у планування парків Англії часто вводили різні лабіринти. Геометричні форми регулярних парків тут швидко набридли. Теоретичні пошуки сприяли втіленню принципу: «Уся земля — сад». Але цей сад не має геометричних, регулярних форм, він — пейзажний, тому в Британії зрештою відмовилися від регулярних парків. Виник англійський пейзажний парк. Він був дешевшим, ніж парк французького зразка, не потребував садівників і копіював форми навколишніх краєвидів. У пейзажних парках Британії не відмовлялися від будівництва окремих павільйонів, мостів, штучних ставків тощо. Неможливо уявити випас худоби в регулярному французькому парку. Випас худоби у пейзажному парку Англії — звичайна річ. Зовні це були залишки великих вольєрів парків бароко і гра в сільську простоту. Монотонні галявини пейзажних парків зі свійськими та дикими тваринами були схожими на краєвиди по той бік паркової огорожі. Дикі олені та птахи й досі є окрасою багатьох пейзажних парків країни.

Перших майстрів англійського парку — Вільяма Кента (1685— 1748) і Чарльза Бріджмена (1690—1738) — надихали пейзажі Пус- сена й особливо Лоррена, що зображували ідеалізовані картини природної гармонії. У XVIII ст. їх справу продовжили Ланселот Браун (1715—1783) та Хамфрі Рептон (1752—1818).
Захоплення лорренівськимн пейзажами сприяло створенню різноманітних парків у Кларемонті та Стоурхеді. Вільям Кентп створив найграндіозніший регулярний парк Англії — Стпоу (у Бу- кінгемпширі), який було поступово очищено від геометричних форм і переосмислено як природне продовження навколишнього пейзажу. Кент перетворив алеї на звивисті шляхи, побудував потік, що плавно повертає, використовував природні горизонтальні особливості й нахили, створював серії краєвидів і картин, прикрашених алегоричними статуями Аполлона, пораненого гладіатора, лева, який нападає на коня, та ін. Він використовував низькі огорожі, траншеї, щоб приховати межі парку. Здавалося, нібито парк сягає горизонту. Нарешті, він розташував каскади на зразок італійських, восьмикутне озеро та ротонди, щоб надати парку руху і драматичності.
За проектами Ч. Бріджмена перепроектовано королівські парки у Віндзорі та Кенсінгтоні, парк Святого Джеймса та Гайд-парк. Майстри англійського парку значну увагу приділяли елементу раптовості та сюрпризу. Відвідувач англійського парку рідко міг передбачити, що чекає на нього за черговим поворотом алеї. Зазвичай краєвид урізноманітнювали мальовничі містки та паркові павільйони, навіяні архітектурними ескізами Палладіо та його учнів. Із пейзажним парком іноді поєднувалися і вкраплення східної екзотики або готичні мотиви (уперше використані у Строберрі- хілл).
Майстри англійського парку II половини XVIII ст., Ланселот Браун і Хамфрі Рептон, «гармонізували» чи не всі угіддя Британії. Для Брауна характерним є спрощення структури парку завдяки остаточній відмові від геометричних ліній алей і партерів. У його парках простори (галявини й галявинки) відкривають захопливі перспективи і зорово розширюють межі парку. У парках рясніють штучні канали, замасковані під річечки, що заросли очеретом. JI. Браун спроектував 170 парків, із-поміж яких: Петворт- хаус (Західний Сассекс, 1752), Чатсворт-хаус (Дербішир, 1761), Блейнхейм-палас (Оксфордшир, 1764). Рептон густіше за Брауна засаджує свої парки кущами і деревами, організованими у групи різної щільності.
Один з основних королівських парків Лондона розташований між Вестмінстером (на півдні) і Кемденом (на півночі) — Ріджентс- парк. Упродовж 1810—1820-х років тут було висаджено дерева і розбито парк за проектом Джона Неша як місце для розваг родини принца-регента (майбутнього Георга IV). Від 1838 року парк відкрито для відвідувань.
Один із королівських парків у центрі британської столиці — Гайд-парк — улюблене місце відпочинку городян і гостей міста. Площа парку — 1,4 км2. Цей парк відомий від 1536 року (правління Генріха VIII). Тут містяться так звані «кутки виголо- шувачів» — невеликі спеціальні підмостки і трибуни, де традиційно виголошують промови (проповіді) оратори (проповідники). Однією з головних принад Гайд-парку є озеро Серпентайн, у якому дозволено купатися, а також однойменна галерея. На південному сході парку розташовані Епслі-хаус, у якому містяться Музей герцога Веллінгтона та Арка Веллінгтона.
Петвортп-хаус — заміська резиденція Чарльза Сеймура, 6-го герцога Сомерсета, побудована для нього 1688 року поблизу Чиче- стера (графство Західний Сассекс) на руїнах середньовічного палацу. Упродовж останніх 250 років власниками садиби є барони Віндеми. 1947 року садибний будинок перетворився на загальнодоступний музей. Тут зберігаються 19 картин Вільяма Тернера (який часто приїздив до Петворта малювати місцевий парк з оленями) і глобус тюдорівської епохи — найдавніший в Англії.

Одним із найпишніших «будинків-скарбниць» Англії, що впродовж століть був головною резиденцією герцогів Девоншир- ських, є Чатсвортп-хаус. Це рідкісний для Англії приклад естетики бароко, що за витонченістю архітектурних і декоративних вирішень змагається із замком Говардів. 1687 року 1-й герцог Де - вонширський винайняв, зокрема, Вільяма Арчера, який спроектував кілька паркових павільйонів та відомий будинок-водоспад (1696—1703). У середині XIX ст. садівником герцога Девоншир- ського був Джозеф Пакстон, відомий як будівельник Кришталевого палацу в Лондоні. На території Чатсвортського парку він створював водоспади й інші новаторські конструкції, що вражали уяву сучасників.